Я веду бізнес інтуїтивно. Швидко приймаю рішення. Якщо не можу вирішити щось добу, це означає, що я втомлена й треба перемкнути мозок.
Навчилася читати у 3 роки. Декламувала вірші Пушкіна, хоч не дуже їх любила. Потім не говорила до 5. Через рік батько записав мене до дорослих бібліотек. У першому класі діти читали казки, а я витягала з портфеля роман "Віконт де Бражелон, або Десять років по тому" Александра Дюма.
Я – читач-запійник. Школяркою читала ночами, спала по 4 години. Досі можу йти вулицею та читати книжку, не дивлячись під ноги. Не падала і не впаду.
На бізнес треба перетворювати лише те, що приносить тобі неймовірне задоволення. Саме тобі. Коли це робиш заради когось або чогось, то справа провальна.
Бізнес із друзями чи родичами обмежує. Не можеш вчинити жорстко, бо то ж свої люди. Постійно озираєшся, щоб не образити. Домовленості часто на словах, а не на ділі. І віриш, бо це рідна тобі людина, ви разом 25 років. А потім ні документів, ні грошей, ні бізнесу, ні довіри, ні сім'ї. Мій екс звільнив мене за статтею за порушення дисципліни і, як наслідок, недоотриманий прибуток. Я пішла зі спільного бізнесу гола й боса.
Якщо можна щось довести до розумного кінця – мушу це зробити.
Вчилася у фізико-математичному класі. А в 10-му заявила батькам: "Хочу бути бібліотекарем!" Бо я ще не прочитала всіх книжок, які хочу. Батько після паузи відповів: "Ти ж любиш математику не менше? Спочатку отримай вищу технічну освіту, а тоді зробиш, як хочеш".
Мої ноги, руки й голова працюють окремо. Шість років ходила в музичну школу на фортепіано. Руки ще пам'ятають клавіші, а голова – вже ні.
Вірю у фатум. По життю фартова й не боюся про це говорити. Так само не боюся свого віку, а пишаюся ним.
Є люди, яким щастить. Але не всі вміють розвернути це на користь собі та іншим. Мені завжди щастило, бо робила тільки те, що подобалося. Це незмінна головна установка. Цього ще в дитинстві навчив батько. Потім лише підказував, не втручався. Усі свої успіхи присвячую йому.
Любити свободу не можна навчити. Ти або такий, або ні.
Була старостою класу. Могла зірвати урок. Чому ми повинні слухати біологію, якщо на вулиці сонце? Ішли в парк гуляти. Гальм у мене тоді ще не було. Потім перед директором мусив виправдовуватися класний керівник.
Жорстко обмежую спілкування з нецікавими мені людьми. На це не маю часу.
З ексчоловіком у нас були договірні стосунки. Не дозволяю собі претензій на особистий простір і на волю іншого.
Усього наперед не прорахуєш. У цьому мене переконали 25-річний досвід у видавничій сфері та освіта. Бо ми вчили не тільки логіку й математичний аналіз, а й випадкові числа, постановку завдань, управління ризиками. Розрахунки роблю в голові автоматично. Похибка – не більше 5–7 відсотків.
Хай там що про вас кажуть, це проблема не ваша.
У конфлікті краще мовчати. Тим паче якщо провокують на публічний скандал. Не треба тратити енергію на гидоту.
Коли тривали суди з моїм експартнером, я публічно не сказала нічого. Працівники видавництва стали на мій бік. А ті, хто намагався залишити мене ні з чим, викопали собі яму.
Щоб я довірилася людині, вона повинна бути розумна. Принаймні не дурніша за мене. Краще – розумніша. А ще чесна й відверта.
Я не зношу фальші на рівні інстинкту. І всезнайок, і тих, хто психологічно на мене тисне.
Розумна людина може дозволити собі сказати, що вона чогось не знає.
Дитина не винна батькам за те, що народили й виростили. Бо дітей народжують не для себе, а заради них. Діти можуть допомагати батькам і навпаки, але дорослі люди не мусять утримувати одне одного. Це ж милиці. Здорова людина повинна забезпечити себе сама.
Не працюю на замовлення. Не хочу сперечатись ані зі спонсорськими коштами, ані з їхніми менеджерами. Це не моя гра. Цікавіше виграти грант.
Із сучасними українськими авторами складно. Я їх видаю, але й експериментую. Наприклад, ранній Любко Дереш подобається більше, ніж пізніший. Схиляю його повернутися до стилістики перших романів. Наприкінці року подивимося, чи вдалося переконати.
У письменництві, як і в музиці, – просто й прозоро. Талант – лише частина, відсотків 30. Решта – це дисципліна, робота, вміння й бажання працювати. Одних рефлексій замало.
Не хочу перетворювати своє видавництво на завод. Так стається десь після 30 книжок на рік. Я це добре пам'ятаю по "Кальварії". Відчуття загнаної конячки, яку хочеться пристрелити. Втома не є мірилом успіху.
Давно навчилася розділяти проєкти на комерційні, іміджеві, планово перспективні, експериментальні. Головне – правильно розрахувати ризики. Найкраще співвідношення, коли ризик становить 30–40 відсотків.
Я не прихильник тези, що продати можна все. Втулити – "такі да".
Не можу сказати, що тепер читають менше, ніж моє покоління. Це завжди був невеликий відсоток. Тепер у молоді багато спокус, що відволікають. Читання серйозних книжок – це енергетично затратна робота.
Людина повинна навчитися керувати своїми бажаннями. Книжка чи театральна прем'єра? Подумати й навчитися фокусувати увагу на тому, що справді важливе.
Летіли ми товариством на чотири тижні в Чикаго. Там курити можна лише у відведених для цього місцях. Усі валізи напихали цигарками, а я ні. Шукати, де покурити? Та не робитиму я цього ніколи! Це приниження. Я там і кави не пила, бо то були помиї. І віскі хороше було непросто знайти.
Скуштувала вино років у 6. На Закарпатті його дітям давали, розбавляли наполовину водою. Це називається фріч. Напитися зі мною не вийде. Як і споїти.
Не люблю телефонних дзвінків. Щастя, що є месенджер.
Прожила з одним чоловіком 25 років. Тепер мені чоловік уже не потрібен. Я давно самодостатня. Однолітків розібрали. Молодший – зайва морока, бо його треба няньчити. А старшого – няньчити, ще й лікувати.
Гроші – це гра. Задоволення від них триває недовго: кайф отримую, коли їх здобуваю. Я схильна до аскетизму, а не до розкошів.
Не вірю в Бога, але доля існує. Доля не Бог.
Не люблю тусовок і натовпів. Швидко набридає, втомлююся від суєти. Це затягує й забирає час. А тоді не лишається нічого – сидиш сам, нуль без палички. А час вийшов. Як так сталося? Треба навчитися керувати своїм часом і життям.
На пенсію не збираюся. Працюватиму, скільки зможу. Професія така, що можу собі це дозволити.
Автор: Інна КОРНЕЛЮК, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО