Найбільше ціную процес творчості. Коли пишу, то літаю, як орел над фйордами чи правічним лісом, задіваючи верхівки сосен крилом. Але варто мені подумати про премії, про те, як цей сюжет усім зайде, – я падаю і розбиваюсь об каміння.
Мозок перетворює наше минуле на історії, так він архівує досвід. На курсах зі сценарної майстерності кажу студентам: "У вашій голові є практично все. Потрібно навчитися піднімати на поверхню ці драматургічні патерни".
Ходжу на курси психоаналізу. Це допомагає виписувати персонажів і краще розуміти себе.
Хто насрав – тому й прибирати. А я до цього який маю стосунок? Чого мушу змінюватися, закриватися через те, що мені трапилася людина-гандон?
Відвертість – дуже цінна. Це мало хто вміє, і може, тому її треба оберігати.
Моя вже покійна психотерапевт Алевтина Шевченко казала, щоб я звикала жити в підвішеному стані. Світ ніколи не був і не буде стабільний. Лише смерть гарантована. Нині тебе люблять і в тебе успіх, а завтра ніхто очей не підніме. Жити треба сьогодні, зараз, але з чітким образом себе в майбутньому.
Вирішила, що буду письменницею, в 13 років. Мала круту вчительку літератури Людмилу Доненко. Вона так аристократично розказувала про письменників, ніби про воїнів, у яких немає цілі, є лише шлях. Мало того, їх ще й після смерті всі люблять.
Узагальнення призводять до величезних похибок. Завжди є речі, про які ти не знаєш.
Грошей для щастя треба багато. Коли заходжу в супермаркет, ніколи не дивлюся на ціни. Якщо порожньо в гаманці, не йду туди.
Гідних чоловіків у особистому житті було дуже мало. У когось сім'я не така, в когось мати – перверзійний нарцис, когось покинув батько. Дивишся на них і думаєш: ну і ї**ся сам зі своїми травмами. Ми всі травмовані, і я теж. З цим треба навчитися гідно жити.
На постсовку чоловіки травмованіші за жінок. Бо виховували їх переважно матері. А жіноче насилля передається дитині з моменту, коли і як мати тебе взяла на руки. Матері часто неусвідомлено роблять зі своїх дітей об'єкти. Такі люди рідко здатні на красиве партнерство. У них просто немає цього ресурсу. Але можна розуміти, що з тобою відбулося, і спробувати піти далі. Або: мені цей сюжет подобається, буду жити, як мама чи тато. Або: ні, це не мій сюжет, я хочу вибудувати власний, окремий.
З чоловіками має бути цікаво. Якщо ти не любиш кіно, літератури, не врубаєш цінності й важливості культури – нам не по дорозі.
У стосунках мене буває багато. Інколи вмикаю режим Люцифера чи Супернової. Але гідний чоловік може швидко перетворити мене-Сатану на мене-котика. І розжарені ріки лави стануть врівноваженою гірською рікою, що несе прохолоду.
Поруч із митцями зазвичай жінки, в яких вони не заглиблюються. Митцю це не потрібно. Йому треба, щоб заглиблювалися в нього. Бо ж він – деміург, він – еніґма. Ану розгадай-розпізнай цей палімпсест чи паліндром.
У моїх історіях багато персонажів-долбойобів. Я їх знаю чимало. Може, і я – одна з них. Долбойоби ніколи не зупиняються і не соромляться йти до кінця.
Якщо людина хароша, прям вся хароша, то в мене виникає питання. Не курить? Не п'є? Вся така милота в режимі матері Терези? А чи не сволоч часом?
Навколо стільки персонажів. Узимку одна пані бальзаківського віку бігала за автомобілем охоронців біля банку. Вони помалу їдуть-крадуться, а вона в розовом полушубочкє, в біленьких ботфордах стукає їм у скло: "Я стіхі пішу! Я сєрьйозна. І картіни. І п'єси. Ви мнє нє вєрітє? Ідьомтє ка мнє, я пакажу". Жалкую, що не поспілкувалася з цією пані.
Під час карантину не могла зайти в магазин на Контрактовій. Перед "Сільпо" побилися охоронці та бомжі. Безхатьків туди не пускали, бо в них була температура. То вони давали 50 гривень і просили людей купити водкі – зігрітися. І на фоні цієї битви їздить на візочку безногий, який збирає бички і робить з них картини. Ті мутузяться, а він їздить і кричить: "Малєвіч! Малєвіч!" А потім я зустріла карлика, який нюхав фєн просто перед магазином.
Я – татова доця, сестра – мамина. Тато для мене – як ліс. Мудрий. Магічний. Самодостатній. Є такі люди, які мають потужну енергетику. Коли заходять у приміщення, аж простір ущільнюється. Ти фізично відчуваєш, що ідуть інші коливання, нема тривоги, зайшов цілий всесвіт. І з захватом спостерігаєш.
Тато розповідав про здвоєні зорі на нічному небосхилі, зірки, що крутяться одна довкола одної, про синіх гігантів і червоних карликів. Показував їх, щоразу, як забирав мене пізно зі школи. Батьківська хата – на Троєщині. У ті часи ще зорі можна було бачити, а не тільки очі хмарочосів.
Жіночі сюжети передаються на генетичному рівні. Інколи ловлю в собі тривоги бабусі. Вона не могла посидіти в спокої бодай трохи, от ніколи: то город, то хата. Їй треба було чимось займатися, навіть у 80 років. Вона просто не знала, що із собою робити, коли все затихало.
Ти не залежиш від городу, як бабуся. Сама собі опора. І ти сама їх, опори, мусиш вирощувати. Здатна знайти друзів, чоловіка, роботу, все. Але розраховувати можеш тільки на себе.
Страхи – як етапи дорослішання. Якщо втікати від питань, які ставить життя, то постійно топтатимешся на одному місці.
Мистецтво вийшло з еволюційних потреб. Це побічка мислення. А мислення було потрібне людині, аби вижити серед пристосованіших звірків.
Спершу мене ніде не приймали – ні в літературі, ні в театрі. Одна читачка-панянка прочитала мою "Безодню" і написала на сайті коментар: мовляв, най вам ця Марися буде здорова. Багатьох лякали мої химерні сутінкові світи. А коли запросили писати сценарії, то раптом мене прийняли з радістю і захватом. Я була щаслива, я знайшла своє місце.
Працюю над сценарієм для фільму "Я, Ніна". Центральна тема – рак. Їздила на хімію з хворими, три місяці брала в них інтерв'ю. Бачила страшні та прекрасні речі. Надихаюся тими, хто переміг хворобу. І тими, хто ні. Люди з діагнозом живуть яскравіше, повноцінніше в емоційному сенсі.
Люди, які борються зі смертю, кожен день проводять, ніби останній. Щодня прагнуть не вижити, а жити. Попри діагнози, які не лишають надії. Заряджають вітальною енергією, бо живіші за багатьох нібито здорових. Нібито, тому що вони свій діагноз знають, а ти – ні.
Від народження в кожного з нас за спиною гігантський годинник.
Коли несешся кудись, як ослік за морковкой, то про**буєш усе. Ти тоді нещасливий, бо навіть кави смаку не помітив. От я зупинюся і вип'ю кави, вип'ю вина, бо дуже люблю червоне сухе.
Своїх персонажів розумію. А деяких чоловіків – ні.
У мене півтора року була депресія. Мучилася екзистенцією, "незносна легкість буття". Нащо жити? Щоб що? Нічого не писала, їздила з фільмом світом. В Індії нарешті ожила. Зупинилася, роздивилася в усі боки і зрозуміла, що небо синє, вода гаряча, пальми красиві, а я – щаслива.
Треба навчитися приймати відмови. Чоловік у тобі не зацікавлений. Хоч пахнеш, як "Шанель", і загадкова, як Мона Ліза.
Мені все і всі цікаві. Завжди лізу в невідоме. Там або щось неймовірне, або велика фігня. Зазвичай друге. Але це досвід.
Є один дуже красивий ритуал. Ритуал – спарювання орлів і драконів. Самка орла літає високо в небі і кличе самця. Він прилітає на її поклик, і вони вдвох взмивають ввись. Там зчеплюються кігтями і падають. Якщо самець злякається і відпустить її кігті першим, вона вже ніколи його до себе не підпустить. А коли самка не розчепить кігтів вчасно – вони обоє загинуть. Якщо їм пощастить, то вони будуть живі і разом до кінця. Для мене так працює і з людьми.
