Хмари розсотуються, і з ілюмінатора, вкритого білими цятками замерзлої вологи, видно місто. По кількох хвилинах літак приземляється. Я одним із перших покидаю приміщення аеропорту, увесь мій багаж складається з компактної валізки, яку дозволено брати в салон.
Від закордонних летовищ «Бориспіль» відрізняють мова оголошень і стенди, що рекламують мир, решта – однакове: від сервісу до конструкції будівлі з металу та скла. «Вам до метро чи на вокзал?» – запитує водій автобуса. «До метро». «З Вас тридцять п’ять гривень». Водій говорить літературною українською, ще кілька років тому маршрутники спілкувалися сумішшю двох східнослов’янських мов. Дні, які я перебуватиму в Києві, підтвердять моє спостереження: в столиці суттєво побільшало української і поменшало суржика, тоді як частотність російської майже не змінилася.
Кілька вільних місць попереду, ближче до водія, займаю одне з них. Угорі на лобовому склі повідомлення: «У зв’язку з різким подорожчанням паливно-мастильних матеріалів і запасних частин тарифи на проїзд підвищено». Жовто-блакитна стрічка, образок. Sky bus викермовує на шосе. «Рінат цього не знав» чи щось у такому дусі на рекламному щиті край шляху. З наближенням до міста плакатів густішає, найбільше рекламуються будинки, вже споруджені, деякі в процесі добудови. Нові масиви називаються в рекламі житловими парками, гарний евфемізм, у Києві все ще – попри все ще – рясно зелені. Будівельний бум як спалахнув наприкінці дев’ятдесятих, так не вщухає. Ціни на житло – європейські, зазначені, щоправда, в гривнях – адже зарплати також у гривнях, далеко не європейські: Україна – на останньому місці позаду Молдови, Білорусі й Росії. «Метро «Харківська»», – оголошує водій.
З «Республіканського стадіону» переходжу на «Льва Толстого». Проспект Голосіївський – на сайті, з якого резервувався номер, його ще вказано як 40-річчя Жовтня, так само в готельній перепустці. Вирушаю в місто, надворі погідно, все цвіте. Перед сном накручую будильник, вожу його з собою, звик прокидатися від його спершу лагідного, відтак наполегливішого і наполегливішого дзеленчання. Вчасно встигаю на ранковий ефір, перед тим – випити каву, дві великих кави, щоб протриматися до вечора. Київ – інтенсивне місто. З полісів, які я відвідав, такий ще Мадрид. Плюс архітектурні ансамблі двадцятого сторіччя. Мінус сієста.
Хрещатик, 26, радіо «Культура», Україні є що сказати, а українцям – одне одному. Ведучий – Василь Шандро, журналіст, драматург, актор. Атмосфера – наче ми в якій-небудь студії на Заході, а не в сталінських мурах. Людина – сильніша, ніж архітектура, суспільство – просунутіше, ніж еліти. Ми все здужаємо, я не маю сумніву. Наша одіссея неодмінно матиме гепіенд.
Від станції метро «Арсенальна» до Мистецького арсеналу пішки хвилин п’ятнадцять, не довше. Показую електронний квиток й опиняюся по той бік, подвір’я-сквер, у глибині – сцена, стільці та столики, лави й доріжки, помірно людно. Заходжу досередини. Книжковий Арсенал молодий, цьогорічний – п’ятий, ювілейний. Я тут уперше. В Києві я гостював на інших книжкових ярмарках, трохи давніше, кінець дев’ятдесятих – початок двотисячних, взагалі в Києві я бував у дев’ятдесятих незрівнянно частіше, ніж згодом.
Арсенал нічим не відрізняється від сучасних книжкових ярмарків Відня, Ляйпциґа, Ліллегаммера, Парижа... З функціональністю все гаразд. Щедро простору, чудове планування, програмки, буклети, схеми... Чи все-таки? Пройшовшись, змінюю враження. Відрізняється, ще б пак. Суттєво і вигідно. Колишні фабричні приміщення, що їх могли б знести, а на їхньому місці вимахала б ще одна верхотура, незкраща за решту, можливо, кількома поверхами вища чи нижча. Порівняно з дев’ятдесятими і початком двотисячних, Київ докорінно змінився. Якби потрібно було висловити це одним складом, я вибрав би такий: стиль. У мене чутливість до цього слова. Від одягу, жестів і способу спілкування до інтер’єрів кав’ярень, ресторацій і ґалерей. На Книжковому арсеналі все стильне – від відвідувачів до книжок, від стендів до презентаційних нефів. Книжковий арсенал європейськіший, ніж сама Європа.
«Дещо з того, що відбувалося тут останнім часом, сумнівне», – мій співрозмовник, колишній львів’янин, тепер киянин, розповідає історію про попсуте на догоду політиці мистецтво, нічим не виправдану сервільність, утім, це вже в минулому. «Книжковий арсенал, – додає мій знайомий, – не має до цього стосунку».
Десять по дванадцятій, перед входом на ярмарок черга. Поміж двома рядами припаркованих автомобілів знаходжу потрібний номер. «Я розмовляв з дамою», – каже таксист. «Все правильно, – відповідаю. – Дама замовляла, їду я». Ми котимося вулицею, потім звертаємо, потім знову звертаємо. «Ви зі Львова, я вгадав?» Це зовсім не складно. «А Ви звідки?» «З Центральної України. З Кіровограда. Скоро буду у Варшаві. Мої приятелі пішли добровольцями, я ні. Ціную їх, так і сказав їм, але сам би не пішов. Я розумію, якби не вони, мене би вже тут не було. В мене все є, всі візи. Не можу обманювати сам себе. В мене троє доньок. Я зобов’язаний забезпечити їм майбутнє, – мій співрозмовник нишкне, а перегодя задумливо додає. – Може, колись повернуся. Все може бути». Зичу успіху, розраховуюся і виходжу.
На радіо «Ера» я вдруге. Від того часу на стінах побільшало різних відзнак – грамот, подяк, сертифікатів. «Книжковий базар», ще одна година прямого ефіру. Намагаюся якнайменше повторюватися. Марина Фіалко робить у розмові ставку на експеримент – гра зі змістом і формою в історії літератури й нашому теперішньому письменстві. Коли повертаюся на Арсенал, черга бажаючих потрапити досередини разів у п’ять довша, ніж опівдні. Вхідний квиток коштує тридцять гривень, дійсний протягом дня. Вільних сорок хвилин використовую, аби якнайбільше побачити, почути й відчути, пропустити крізь себе й на мить розчинитися в неповторній атмосфері.
На більшості заходів аншлаґи. Видавці задоволені продажами. Моя остання на цьогорічному ярмарку автограф-сесія. Третина покупців «Одіссея» – слухачі радіо «Культура». «Авдиторія в нас невелика, зате якісна», – підтверджує Василь Шандро. Спілкування в прямому ефірі і на стенді видавництва Анетти Антоненко не залишає місця для сумніву. Коли близько дев’ятнадцятої покидаю Арсенал, перед входом усе ще стоїть черга.
З неповних трьох днів, які я в Києві, неділя найспекотніша. Біля готелю «Україна» переходжу на інший бік, піднімаюся пагорбом й опускаюся на ґранітні сходи поруч з умовною, викладеною з вуличної бруківки могилою, на якій хрест і світлина життєрадісного юнака. І напис: «Крук», Василь Мойсей, дати. Загинув двадцятого лютого дві тисячі чотирнадцятого, не доживши лічених днів до свого двадцятидворіччя. Живі квіти, на камені краплі застиглого воску. Вітер котить зеленою травою німотні хвильки, схил рясно всіяний жовтою кульбабою. Пригадується Целянове: «Кульбаба, така зелена Україна».
Йду доріжкою, на одному з дерев – листівка, на якій фізія Януковича, майже вицвіла. А трохи далі молоді, щойно посаджені дерева пам’яті. Невдовзі від Януковича на листівці нічого не залишиться, вже зараз мало що видно, тоді як дерева ростимуть. На кожному табличка: Дебальцеве, Первомайськ, Кримське... Я вертаюся на майдан Незалежности, до експозиції, що ілюструє війну, – епізоди, вільні однаковою мірою і від стенання, і від ґлорифікації. Крим, Донецьк, Луганськ... Подяка Путіна за багатовіковий внесок українців у становлення Росії, ще один вияв «дружби народів». Волонтери збирають пожертви, люди кладуть квіти, запалюють каганці, юні закохані мовчать, щільніше пригорнувшись одне до одного. Гучномовець запрошує на екскурсію Межигір’ям. На вході до Головпоштамту розмаїття людських почерків, на самій горі – «Україно, тримаймо курс на Брюссель», відтак уточнення «Бельгія», і ще одне: «ЄС».
На Європейській площі майорять упереміш прапори України та Євросоюзу. Вгорі над Українським домом панорама річки і частини протилежного берега. На паркані, майже поруч, два замки кохання: один масивний з міцною дужкою, інший, елегантніший, у вигляді теракотового серця. Ярусом нижче пам’ятник святому Володимирові. Забираю в охоронця готелю валізу. Sky bus мчить в аеропорт, проскакуючи щит за щитом. «Рінат цього не знав». Чого? З годинним запізненням боїнґ здіймається в небо. Вдолині – Київ. Ще трохи, й овальне віконце помережає тонка павутинка.
Чимало міст зведено на річках. Налічую кілька тузенів тих, в яких побував, й облишую. Я не знаю жодного, в якому розташування на обох берегах, лівому й правому, було би сповнене такої потужної символічности.
