ЗМІ

Видавництво Анетти Антоненко – Ніка-Центр, 2022. 200 с. Переклад з німецької: Олександр Юдін

«Подібно до того як кожна людина має свої неповторні відбитки пальців, вона має й власну, особисту віру, хоч би якою ця віра є»

Британський історик Ерік Гобсбаум назвав ХХ століття «Віком екстремізму». Мабуть, якби дослідник прожив довше, наше століття отримало б назву «Епоха маніпуляцій». Не дивно, що нині важко пристати до «правильного берега». Адже щодня нас «бомблять» перенасиченням інформації, викривлять правду та фальсифікують історію. Мас-медіа, соціальні мережі та агресивні рекламні кампанії розхитують наше світосприйняття, збивають з ніг «чистий розум» та часто ведуть наперед спланованими манівцями.

Сьогодні, як ніколи до цього, шлях до істини видається дійсно «Сізіфовою працею». «Quo vadis?» – говорили давні римляни, шукаючи відповіді. «У що вірити?» – запитує у заголовку своєї книги німецький вчений Рудольф Ташнер та пропонує «10 пропозицій» для людей, які готові слухати. Проте, поспішу вас попередити, що не все так однозначно: готову відповідь на «вічні запитання» неможливо знайти. Ці пошуки розпочалися ще на зорі людства, а закінчення шляху так і не видно. Питань стає все більше і більше. Адже люди полюбляють довго роздумувати.

У книзі Р. Ташнер у формі есе подає на розгляд вдумливого читача «міркування про різні способи віри»: в природу, Бога, церкву, історію, насолоду, майбутнє, мистецтво, у власне «Я» та «Тебе». Як стверджує німецький дослідник, спираючись на думку французького історика та державного діяча Алексіса де Токвіля: людям притаманно у щось вірить.

«… абсолютна відсутність віри суперечить, як каже Алексіс де Токвіль, «природному почуттю людини і занурює її душу у безвідрадний стан»

Ташнер вдається до витоків людської історії та вказує, що саме «Природа» стала для людини найпершим об’єктом віри. Володіючи «таємничими знаннями» про природні явища, їх законами та циклічності руху, певні кола людей змогли вивищуватися над іншими. Стати жерцями та правителями давніх держав, яких було обрано спілкуватися з богами, а вони в свою чергу насолоджуються усіма перевагами абсолютної влади.

Сьогодні нас не дивують блискавка та грім, ми не відчуваємо неймовірного страху перед бурею (яка за біблійними легендами може занурити весь світ під воду), не жахаємося перед жорстоким японським вітром «камікадзе». Однак, сучасні люди і далі послуговуються елементами «віри в природу»: астрологічні прогнози та прикметами. Ви ж пам’ятаєте прикмету: яка погода на Благовіщеня така ж буде і на Великдень, чи не правда?

«Одначе більшість людей не схильні до такого холодного й позбавленого поезії погляду на природу. Вони намагаються угледіти в ній щось доцільне, життєдайне, прихильно до них налаштоване»

Одним з найцікавіших розділів у книзі є «Віра в історію». Так не зважаючи, яку нішу зайняла людина в нестримному історичному потоці, кожен з нас хоче залишити помітний слід в «пантеоні історії». Так, Ташнер наводить приклад Дантона часів Великої Французької революції, який ціною власного життя вірив у переконання,

«... що колись в якійсь залі слави на камені буде вирізьблено: "Жорж Жак Дантон, народжений у 1759-му, обезголовлений у 1794 році, герой революції"»

Мабуть здивує читача і теорії про «смерть Цезаря». Вчені розглядають різні (і досить божевільні) теорії, що давньоримському політичному діячеві було чудово відомо про змову напередодні «березневих ід». Однак, як розповідає німецький вчений, Цезар свідомо обрав безсмертя:

«Віддати все заради того, щоб власне ім’я було викарбовано в пантеоні історії,– це означає вірити в історію»

 І таких прикладів в історії достатньо. Чи навпаки, спроб затерти імена невгодних правителів, викинути на смітник історії та надати їх вічному забуттю. Тут вчений доцільно згадує фараона-реформатора Аменхотепа IV Ехнатона чи палія храму Артеміди Герострата.

Звичайно, нікого не здивують розділи про віру в Бога та церкву, але цікавих деталь та запитань від автора тут достатньо. Відзначу, що релігія та віра у «Вище Створіння» (або багатьох божеств) давно вросла у наші ДНК. Однак, німецький вчений неодноразово повторює, що щоб «продовжити життя» Апостольській Церкви (католицькій) та всіх її ритуалів, потрібно впевнених кроків вперед: реформ, відмов від застарілих догм та традицій. Проте, Ташнер захоплюється особливими рисами Церкви – її символами та стверджує, що сьогодні це є її найбільшою силою.

«Церква сповіряє ритуали, символи, традиції своїм вірянам. Однак час опіки минув. Те, у що вірить окрема людина, яка вірить – не тільки, але також – у церкву, вірить щиросердно, церкви не стосується. Це цілковито питання сумління цієї окремої людини» 

Наступні розділи переповнені філософію та діалектичними запитаннями. Твердженнями та відступами. Відповідями, які ґрунтуються на непересічних прикладах та новими запитаннями, які не дають спокою. Автор одночасно розповідає та запитує читача: Чи вірить він у насолоду?! Своє майбутнє?! Мистецтво, як символ істини?! У власне «Я»?!

Мабуть, вас також щиро захопить історія про художника Романа Опалка та над його циклом «Деталі». Здивує розповідь про непримітний пам’ятник «Ich» (тобто, «Я») спроектований Гансом Тракслером на південній набережній у Франкфурті у 2005 році. Із зацікавленням прочитає про історію зустрічі з Богом французького математика Блеза Паскаля у «рік благодаті 1654».

«Можливо, вони помилилися: Ехнатон і Мойсей, Павло і Паскаль. Справді, існує чимало підстав вважати, що ці та інші люди, чия віра в Бога спиралася на безпосередньому й приголомшливому досвіді зустрічі з раціонально незбагненним, були надто чутливими, можливо, навіть схильними до божевілля, і сучасні психіатри принаймні звернули б на них увагу як на "дивних"»

Ще раз відзначу, що поряд із чисельністю нешаблонних фактів та історій, особливістю цієї книги є те, що тут поставлено більше запитань чим дано відповідей. Читачеві потрібно буде постійно зупинятися та думати, запитувати себе і старатися знайти істину. Книга однозначно не залишить вас у спокої. Хоча б простим запитанням: «Яке ваше улюблене число?», бо відповідей на нього безліч. У автора – «313». Чому? Читайте книгу, вона того варта.

Читай, ігор Антонюк, 30.03.2023