Джеймс Дейвід Венс. Гілбільська елегія: Спогади про родину та культуру у стані кризи
Київ: Ніка-Центр, 2019.Критика, Дмитро Шевчук, 14.09.2019Джеймс Дейвід Венс написав автобіографічну книжку про життя своєї родини. На власному прикладі він прагне дослідити ширше явище – життя американських гілбілі. Йдеться про білих американців робітничого класу із шотландсько-ірландським корінням. Вони живуть на території Великої Апалачії, що простяглася від Алабами до Джорджії на півдні, від Огайо до штату Нью-Йорк на півночі. Для гілбілі прикметні особлива відданість культурній традиції, сильне почуття вірности й патріотизму. Але цій культурі властиве і несприйняття чужинців, які відрізняються стилем одягу чи мовою. Гілбілі є найпесимістичнішою групою в Америці. Як пише Венс, нині цей реґіон є осердям усіх можливих негараздів: від слабкої мобільности до бідности, великої кількости розлучень і наркозалежности. Тож книжка виконує два завдання: з одного боку, на прикладі власної сім’ї автор демонструє, як живуть гілбілі, бо, як він зазначає, окремого дослідження, присвяченого цій групі, немає. А з другого боку, на власному прикладі хоче довести, що соціяльні негаразди гілбілі можна подолати: «Я хочу, щоб люди дізналися, що означає поставити на собі хрест, і чому це може торкнутися кожного. <…> Я хочу, щоб люди дізналися про американську мрію те, що знаємо про неї я і моя родина». Із певними уточненнями Венсів досвід можна накласти на досвід соціяльно незахищених українських родин. Тому ця книжка не лише дає розуміння суспільної групи в США, але показує універсальну культуру й досвід життя в родині, що переживає кризу.
Автор шукає відповіді на питання, що відбувається в родинах реальних людей, коли промислова революція занепадає. У реґіоні гілбілі великі підприємства закрито, а люди опинилися без праці. Саме це зумовило депресивність і соціяльні негаразди. Тому Венс розповідає про те, чого не варто робити, коли справи кепські. Він аналізує культуру, яка сприяє соціяльному розпадові замість того, щоб протидіяти йому. Натрапляємо на персонажів, які не докладають зусиль для покращення свого життя, а ще більше його ускладнюють алкоголем, наркотиками, небажанням працювати. Ці люди діють і мислять нераціонально: купують величезні телевізори, беручи непосильний кредит. Вони не ставлять собі неприємних запитань щодо власного способу життя, а радше перекладають відповідальність на уряд і суспільство. Звісно, не всі такі. У своїй родині автор виокремлює два типи людей, що ґрунтуються на різних системах моралі та соціяльних очікувань. Перший тип представляють дідусь і бабуся: старомодні, працьовиті, схильні розраховувати лише на себе. Другий – це мама та чимало сусідів: споживацький, вовкуватий, дратівливий і недовірливий. Однак автор наголошує, що його розповідь не про негідників. Він хоче змалювати «покинуту напризволяще зграю гілбілі, котрі силкуються знайти свій шлях».
Венс пропонує рішення, які могли би поліпшити життя гілбілі. Зокрема, радить удосконалити підхід соцслужб до сімей, які мають проблеми. Боротися потрібно і зі стереотипами. Автор згадує, що в часи його дитинства успішне навчання в школі асоціювалося із жіночими рисами. Тому хлопців-відмінників називали «бабами» і «слабаками».
Наприкінці книжки Венс називає гілбілі найсуворішим народом у всьому світі: «Ми приставляємо електропилку до шкури того негідника, який образить нашу маму». Та чи здатні гілбілі поглянути в дзеркало й визнати, що поведінка дорослих програмує їхніх дітей на життєві негаразди? На думку Венса, потрібно зрозуміти, що соціяльна політика держави може допомогти, але гілбілі самі повинні взяти відповідальність за своє життя. Залишається додати, що це дуже схоже на проблеми сучасної України.
