Від постколоніалізму до кічу
Тамара Гундорова. Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми. – Київ: Грані-Т, 2013. – 548 с.
Транзитність здається нам винятковою ознакою нашого часу. Варто поглянути на міфології та релігії, філософські системи і дискурси, і ми збагнемо, що, не помиляючись, помиляємося.
«Транзитна культура – це постійно відновлюваний діалог між я і світом, тілом і оточенням, свідомістю і буттям, минулим і сучасним», – у своїй новій книжці Тамара Гундорова, авторка досліджень «Проявлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму» (1997 / 2009), «Femina melancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольги Кобилянської» (2002), «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005), «Франко і/не Каменяр» (2006), «Кіч і література. Травестії» (2008), вивчає «симптоми постколоніальної травми» в сучасній українській культурі на прикладі художніх творів та культурних феноменів.
«Транзитна культура» продовжує тематику попередніх праць, певним чином підсумовуючи дотеперішній доробок вченої, доктора філологічних наук, члена-кореспондента НАН України, завідувачки відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. «Транзитна культура» – проміжний підсумок, ще один епізод у розмові, що триває:
Ця книжка є спробою проговорити і пропрацювати травматичні місця української культури початку XXI ст. – постколоніальний ressentiment, розрив ґенерацій і пам’ять про минуле в сучасному пострадянському романі, розрив високої і популярної культури, нове розуміння класики, кічезацію як спосіб рецепції травматичного досвіду, а також Чорнобиль – подію, яка значною мірою визначила й оформила теперішнє мислення в Україні.
До видання ввійшли статті та есеї, почасти публіковані, значною мірою перероблені та розширені. Водночас «Транзитна культура» – більше, ніж збірка: теми і твори вступають у продуктивний діалог, з якого народжується відчуття цілості. Мабуть, така форма найбільше відповідає сюжетам. Улюблені сюжети Гундорової – сучасна література, Чорнобиль, меланхолія, популярна культура і кіч.
В контексті актуальної ситуації вступний есей (««Внутрішня колонізація» – повторна колонізація») набуває особливої ваги. Аналізуючи новітні публікації дослідників російської літератури Александра Еткінда і Марка Ліповецького, Гундорова доходить невтішного висновку:
Таким чином виходить, що свій народ, свій інший, щодо якого російська еліта, якщо йти за міркуваннями дослідника, здійснює внутрішню орієнталізацію, є саме українцями.
Ці сказані в іншому, хоч, може, й не такому вже іншому контексті слова якнайкраще наближають до того, що зараз відбувається між Україною та Росією, пояснюють, самі того, можливо не прагнучи, чому так. Чому Росіядосі не відпускає Україну? Бо в уявленні росіянина українець – це «інший» його власного «я», яке делегувало цьому «іншому» все те, що завадило б «я» відчути себе таким, яким воно воліє себе бачити. Без цього «іншого», без українця, росіянин опиняється раптом сам-на-сам із дражливим питанням власної ідентичності, до чого він не готовий навіть зараз, на початку XXI ст. Альтеритичність як жодний інший підхід чудово описує цей парадокс. А що ж українська література?
Саме українська література виступає тим полем, де артикулюються чимало постколоніальних моделей мислення і де випробовуються різні форми культурної ідентифікації. Таким чином найновіша українська література впродовж 1990-х років запліднюється соціокультурною рефлексією, спрямованою на осмислення стосунків метрополії і колонії, «свого» і «чужого», домінантного й підлеглого, інтимного й соціального, чоловічого і жіночого, моно- і полікультурного, автентичного і стилізованого, у цілому – сигналізує про новий стан: входження в зону транзитної постколоніальної культури.
Досліджуючи пострадянський роман, Тамара Гундорова пише про уяву і пам’ять, про тип лузера, героя сучасної літератури, про порожнечу і присутність. Слід визнати, що в контексті проблематики пам’яті пострадянський роман – явище воістину симптоматичне. Він не так далеко втік від Еткінда і Ліповецького, а часом здається – в їхні обійми. В ньому уява часто-густо – різновид амнезії. Звісно, в сучасних художніх творах зустрінемо спроби серйозного проговорювання, як у Євгенії Кононенко, однієї із розглянених Тамарою Гундоровою авторок. Інша промовиста лінія дослідження – від Гоголя до Вєрки Сердючки.
«Транзитна культура» – цікавий, важливий погляд на сучасну літературу й культуру, осмислення світових здобутків у теорії літератури, а воднораз – артефактів та феномени українського сьогодення. Тамара Гундорова робить це майстерно, полемічно, критично.
ZBRIC, Тимофій Гаврилів, 21.03.201520.03.2015
