Це фото в фейсбуці я побачила в один із перших днів повномасштабного вторгнення, коли Київ бахав уже на всі лади. На фото – вікно, заставлене паками з книжками. Такі паки добре знають автори, видавці, книготорговці: новий наклад прийшов. Стоси книжок ретельно закривали високе вікно з широким підвіконням, вікно робочого кабінету. Під фото був підпис: «Зараз книжки – моя зброя от така». В кінці червня я побачу це вікно геть інакшим: відкритим, розчиненим, воно виблискує, впускає гаряче сонце і заманює добряче кисню (поруч є парк), на підвіконні ніжиться красива кішка. Знадобиться добрячого емоційного зусилля, щоби ототожнити те вікно на фото і те, перед яким я зараз сиджу. Паки з книжками, що захищали взимку від прильотів, стоять тут же неподалік, у сусідній кімнаті. Я в гостях у видавчині Анетти Антоненко.
Лягаю спати о четвертій-п’ятій годині, повертаюся до роботи десь о дванадцятій. І будити мене в проміжку не можна, бо це «смерть ворогам». У моїй команді так само багато «сов» – редактори і верстальники працюють в тому ж режимі, що й я. Тільки на відпустках дозволяю собі побути «білою людиною»: працюю не так багато, лягаю рано і встаю уже о сьомій, маю час гуляти і перезарядитися. Часом змучуюся, от тоді сплю дванадцять годин поспіль. От вчора якраз, здається, так проспала пів дня, та спала б і довше, але подзвонили-розбудили – і день пропав. А це значить, я уже на стадії вигоряння. Я не їхала з Києва, поки тут було небезпечно, але зараз поїду в Канаду на літо – треба змінити картинку, зняти тиск.
А війну я проспала.
У мене якраз гостювала племінниця, Настя уже мала квиток із Києва на 25 лютого. Вона мене збудила пів на шосту ранку. Тикнула носом: з вікна видно було, як люди біжать вулицею. І тоді я прокинулася так… нормально прокинулася. Годину разом вирішували, чи їхати з Києва. У мене є родина у Львові (але там я працювати не можу), є родичі в Ужгороді, з закордону тут же посипалися запрошення (перші два тижні лавина була тих запрошень). Варіантів поїхати було. Ясно, що я пробувала б працювати і там, але нічого з того б не вийшло, гризла б спроба контролювати ситуацію, що її я контролювати не можу. За годину я сама прийняла рішення і насправді просте: нікуди не їду. Якщо зараз побіжу, посиплеться система, зупиниться робота, а систему відновлювати дуже складно. Та і не люблю я бігати. І ховатися не від чого не люблю. Тож катапультувала наступного дня племінницю у Львів і залишилася дома в Києві.
Видавництво не зупинялося ні на один день – ні робота редакції не зупинялася, ні друк. Люди отримували зарплати, книжки виходили.
Я сама в Києві з 2005 року. «Видавництво Анетти Антоненко» – половина в Києві, половина – у Львові; творча частина переважно в Києві, адміністрація – то Львів. І всі люди у мене треновані: вони зі мною двадцять років працюють, перейшли до мене ще з «Кальварії». Всі молодші за мене в середньому років на п’ятнадцять (прийшли до мене ще студентами на початку 2000-х). Люди звиклі: не смикаються, запускають режим, чекають моїх глобальних вказівок. Якби я почала істерити, то і команда посипалася б, пішло б хвилями. Я на місці, я в роботі – і вони спокійно працюють. Тільки глобальні вказівки; я не корпоративний офіс і своїх людей не контролюю, замість контролю існує взаємна довіра. 24 лютого вони отримали від мене повідомлення: «Залишаюся і працюємо». Я дала всім – команді й фрилансерам – два тижні спокою (єфрейторський запас завжди маю, ще й добрячий; про нього, між іншим, автори і перекладачі ніколи не знають). Потім зробила перекличку: спокійно перепитала, хто в якому стані і як/чи триває робота. Ніхто з команди видавництва нікуди не поїхав: всі в Україні. Смішне було: Євгенія Кононенко не виїхала до Франції, поки не написала мені матеріали до гранту; і правильно зробила, вона добре знає, що сяду на голову, поки все не зробить, то краще зробити просто зараз і потім вільно їхати.
Друк я теж не зупиняла, у мене друкарня в Кам’янці, а там тихо. Всі видавництва «лежали» перші тижні, і я прикинула, що в цьому буде мій зиск, то продовжувала друк, хіба що зменшила наклади. Не знала тоді, чи купуватимуть книжки, не розуміла, кому будуть треба ті книжки… Гм! Продажі по інтернету у мене виросли за весну на 30%. Акція «електронна книжка за одну гривню» і до того була супер успішною. Я її придумала ще на початку року, запустилася і акція добре пройшла. То подумала: запущу її знову, так зберу якусь суму і передам гроші на ЗСУ. З 14 березня до 14 травня я зібрала на потреби ЗСУ 52 тис. грв. – по гривні, за книжки. Були випадки, що люди замовляли до акційного е-примірника ще й паперову книжку, але просили її не висилати – таким був спосіб більше грошей пожертвувати.
Не можна було зупинятися, дуже критично ставлюся до спроб деяких видавництв запустися знову, треба було тоді переорієнтувати бізнес на те, що можна зробити тут-і-зараз. Ніхто не змушував друкувати книжки і відгружатися в березні, але редакції мали працювати. Редакції – живі організми, їх не можна виключати на час, а потім включати. Потенціал команди стрімко втрачаєш. І будь-яка редакція, навіть величезна, орієнтована на керівника. Якщо твій бізнес і твоя команда в Україні, а ти сидиш у Польщі і звідти істериш, то толку не буде. Вирішувати все треба тут, де працюють твої люди і твій бізнес. «Нора-друк», наприклад, так само зробила, як я; тільки, здається, вони друк зупиняли на деякий час. А от мої дорогі друзі і партнери з «Ніка-центр» (ми з ними робимо книжки з нон-фікшн) виїхали, в їхньому районі було дуже неспокійно і вони подалися на захід України. Зараз їм, бачу так, важко почати роботу, у них дуже складне літо.
І була ще причина залишитися. До 31 травня мала здати звіт «Креативної Європи» (хто знає: це жахливий звіт рівня ЄС – фінансовий і змістовний за закінчений проєкт тривалістю в два роки). Я собі чітко запланувала: весь лютий і весь березень робитиму звіт. Коли почалася війна, центральний офіс запропонував перенести звіт, але це закриває можливість подати новий проєкт і ставить на мені «чорну галочку» (хто там і коли потім згадає, що у нас була війна, тому звіт і не здався). Шансів змінити плани і втікати з Києва у мене просто не було. Я відключила весь зовнішній світ на місяць, сіла отут у кімнаті і робила. Бахає – а я пишу звіт. Мій проєкт-менеджер із «Креативної Європи» дуже допомагав мені зі звітом (зазвичай вони так не роблять), а потім ще й додав свій висновок: мовляв, звіт писався місяць, коли бомбили Київ. Так працюють українські видавці!
За цю весну, за три місяці великої війни в моєму видавництві вийшли шість книжок.
Мої автори всі підтримали Україну. Писали нам всі з підтримкою і пропозицією допомоги. Я на самому початку звернулася до авторів і попросила: хто хоче – запишіть коротенькі відео звернення. Їх було немало, виставляла у себе на сторінці. Це було тоді дуже помічне.
Маю стійку нервову систему, добре почуваюся в ситуація, коли погано. Професійний кризовий менеджер. Мої колеги-видавці вони всі зростали «з золотою ложкою в роті»: ПДВ на нас нема, податків нема, все у нас хорошо, десять років у нас все хорошо. Я в бізнесі з 1995 року: криза 1998-го, криза 2007-го, вихід з «Кальварії» – зміна видавництва, повне обнуління ситуації в 2013 році, запуск нового видавництва. Цих піків було стільки!.. Тільки є таке, що цей кризовий стан я можу витримувати відносно недовго. І було відразу зрозуміло, що наступ за один день не закінчиться. Значить, таке тепер життя і треба вписуватися в нові рамки.
Страшно було, звісно, було страшно. У мене тут в кімнаті все забарикадоване було. Старий царський будинок, товстезні стіни – в укриття я не ходила, мені не треба було. Але в кімнаті постійно горить світло і працює телевізор, тож заставила все вікно пачками з книжками до самого верху – зробила таке світломаскування. А я маю клаустрофобію при цьому, навіть в метро погано стає. Кімната ж стала на підвал схожою. Спочатку моїм котам не сподобалося. А за місяць десь ця темрява накопичилася, почала уже і на мене тиснути, я зле себе почала почувати – в кінці березня попустило в Києві, я і зняла своє воєнне маскування.
А перед тим спіймала диверсанта тут неподалік.
У моєму будинку майже всі лишалися: корені кияни, їх із міста не зрушиш. Район відносно тихий, але люди боялися – жалілися мені. Сидіти весь час по хатах і боятися психологічно важко. То я зробила собі режим на всі ці місяці: беру сусідку і йдемо гуляти хоча б години дві на день. От гуляємо ми, а тут крутиться один і крутиться. Ми сіли на лавочку, придивилися. Ще прогулялися до магазину. А воно все крутиться під вікнами. Я сусідку залишися спостерігати, а сама пішла покликала тероборону, хлопці його уже здали поліції. Ні, я не з тих обєзбашєних, хто полізе і отримає за це по голові, я вчиняю правильно зі спокійним розумом. Чесно кажучи, я знала, що війна буде, але я сподівалася, що «проскочу» велику війну, що вона почнеться не зараз, а за десять років. Вік у мене не той, а то була б уже у війську. Я донька військового, в мені це є. Війна почалася раніше, але я воювати запізнилася.
Рукописи про Майдан і війну принципово до друку не беру: репортажі не видаю, а для художньої прози тема має відлежатися. Весь час ці роки фільтрувала, щоби у мене не було в видавництві книжок про війну. «Погані дороги» Наталки Ворожбит є, але ця книжка – за особливим рахунком. А потім сіла-порахувала, скільки ж з 2013 року книжок у мене про війну видано, сама здивувалася: виявилося, чимало. Треба буде про це пост написати – книжки про війну, що їх не побачила зблизька.
Анетта Антоненко таки зробила цей пост-колаж з десятка книжок видавництва, темою яких є війна – різні війни де факто, але Війна по суті: «Коли видавала, то й не думала, що війна так близько…». У такий спосіб «Видавництво Анетти Антоненко» анонсувало вихід чергової воєнної новинки – перекладу «Natalia» Шанталь Ґаран. І так, цей роман так само про війну – дуже-дуже зблизька.