Щось сталося. В романі це називають «аварія» і «катастрофа», та воліють триматися від неї подалі – і географічно, і в розмовах. Розмов тут, зрештою, дуже мало. Отже, десь щось вибухнуло, либонь, люди кинулися врізнобіч і подалі від міст у ліси, хутори, села. Електрики немає. Продуктів бракує. Ліки закінчуються. Зате вдосталь снігу, і він все прибуває.
Чоловік середніх літ вирішує, що йому конче треба провідати батька, з яким залишилися якісь незакінчені справи. Колись він втік, не бажаючи застрягти на все життя в родинному бізнесі – автомайстерні. Він сідає в авто (іронічно) і прямує до маленького містечка серед лісу. Тут живе батько з братами-сестрами. Дорогою авто розвертає на ожеледі, стається страшна аварія, і чоловік сильно травмується. Він не встиг на похорон батька, а дядьки подалися кудись в ліси на зимівлю. Знерухомленого чоловіка береться доглядати ще один приблуда. Літній Матіас покинув в місті свою дружину, підключену до апарату життєзабезпечення, і подався на пошуки харчів в містечко, і тут застряг. Поранений мовчить і нудиться, Матіас злиться і переказує йому книжки, що нон-стоп читає. Обоє тихо і не дуже тихо божеволіють та прагнуть втекти один від одного.
Пізня осінь, зима, пізня весна, 159 днів снігу і стільки ж у зворотному відліку – потепління. За порядковим номером днів названі розділи. Частини роману за назвами відсилають до міфу про Ікара і Дедала, де прикутому до ліжка відводиться роль Ікара, що має злетіти до сонця. Сонця ж все меншає. Але зовсім не цей міф остаточно визначає ідею квебекського роману Крістіана Ґе-Полікена «Вага снігу», так здається.
Матіас читає «Одіссею», «Чекаючи на Годо», «Божественну комедію», «Тисяча і одну ніч», «Біблію», «Землетрус в Чилі». При чому у Гомера йому важить сцена повернення, у Данте – чоловік, який стоїть перед входом у метафоричний ліс, в Біблії – притча про блудного сина. Фінал роману: герой стоїть перед густим лісом, куди от-от заглибиться, і так почнеться його подорож, певно, але він не знає, що та подорож адом, він вважає, що ад уже пережив: «Переді мною великі ялини, прямі і чорні. Вони позначають кінець села, і початок лісу». Герой безіменний, але відомо: триває середина його життя. І це не дантівські тридцять п’ять. Йому тридцять вісім – саме з «дня 38» починається роман.
Уже ж ясно, що Ґе-Полікен пише алегорію про екзистенційну кризу. А от за ключи в цій алегорії правдять безліч підказок, і всі вірні. І Ікар, і Одіссей, і Данте, а ще Іона в череві кита, і двоє безхатьків Беккета, які невідь кого чекають, і один має хворі ноги, до речі…
Блудний син, наприклад. М’ясо диких тварин їдять. Топлений сніг використовують як питну воду. Значить, на екологію та аварія не вплинула. Сніг, що падає з неба тут весь час, не отруйний наче. Або, ні, таки отруйний? В містечку є один персонаж, йому доручили оберігати корів, щоб мати молоко. Матіас з того молока робить поживний сир: ферментація – це добре визначення Матіасового характеру, який починається з ніжного піклування, а закінчується типажом, що йому стівенкінгівська Мізері – за молодшу сестру. Ближче до весни некеровані міщуки убивають одну з уцілілих корів. Жирний тілець, прошу. Матіас те м’ясо їсти відмовляється, поранений пожадливо запихається. Хто в цій байці люблений грішник, а хто обділений ласкою старший син, уже ясно. А от батько (і Батько), знаєте, уже давно помер. Може, отруївся?
Втеча з/до Єгипту, скажімо. Всі імена в цьому романі непрості культурно – Марія, Жозеф, Жюд, Жан, Жозе, Матіас. Читай: Марія, Йосиф, Іуда, Йоан, Іона, Матфей. Марія і Жозеф – коханці. Вона – єдиний медик, який залишився в селі, і то ветеринар (привітання яслам). І до того ж вона одружена. Але одного дня втікає з села із Жозефом. Попередня сцена з Марією, в яку потай закоханий і її мовчазний «квебекський пацієнт», натякає, що жінка завагітніла. Марія і Жозеф втікають до Єгипту. Тоді як всі інші мріють вийти нарешті з того Єгипту, переживаючи одна за одної смертні кари аж до спроби убивства первістка. Що найгірше надається до порівняння з біблійним Єгиптом, ніж завалене вище дахів снігом селище в глухих канадських лісах? Та ж чому ні. Іона замкнений на зиму у теплому корівнику. А Матфей, замість свідчити про Спасителя, переказує безкінечні казки Шахразади. Ніч-зима буде довгою.
«Вага снігу» – роман-алегорія з усіма притаманними цьому жанру вадами і достоїнствами. Він багатозначний, відтак захоплює книжковою «грою в бісер». Він повільний і претензійний, бракує хіба Слів з великих Літер. Зрештою, можна спробувати просто читати його як психологічно достовірну історію двох дорослих людей, які потрапили в штучну ізоляцію і нумо приміряти на себе різні ролі, допоки не дійдуть до останнього розподілу – «кат» і «жертва». Пам’ятаєте про Стенфордський експеримент щодо трансформацій людської психіки в умовах ізоляції і жорсткої ієрархії? Ґе-Полікен теж про нього пам’ятає. Значить так, умови експерименту: старий фізично слабкий через вікові зміни чоловік і молодий заслаблий через поранення чоловік замкненні в кімнаті чотири-на-чотири і позбавлені сну та їжі. Наукова гіпотеза: разом вони перепишуть «Ад» Данте. Аби б не замерзнути.
«Я на мить заплющую очі. Коли дійду додому, то роздягнуся й загорнуся у велику шерстяну ковдру. Вогонь палатиме у камінній топці Маттіас приготував суп. А може, ще й чорний хліб. Я з’їм усе, що він поставить переді мною, а потім засну, захищений світлом і теплом вогню.
Коли я знову розмикаю повіки, то все ще лежу на землі. Падає сніг, від якого я можу занедужати. Я кручуся, борсаюся, намагаюся підвестися. Але натомість дедалі глибше провалюся у сніг. Мене сковує холод. Рухи даються важко, неначе мої кінцівки важать тони, сили полишають мене. Моя нога вже не завдає мені страждань. Я її більше не відчуваю. Треба було пересидіти з Йонасом у корівнику. Як затишно було б на соломі. Я був би в теплі.
Крига подзенькує на моєму пальті, на шапці, на рукавицях. Не можна зупинятися, треба встати. Я майже дійшов. Я збираюся, і, опиняючись на лікті, повзу, кочуся, волочуся по снігу. Трохи просуваюся вперед, але враження таке, ніби я тону. Що мене затягує підземний прибій. Крижаний»
