ЗМІ

У “Видавництві Анетти Антоненко” на початку вересня виходить дебютний роман українського журналіста, блогера, політичного оглядача Остапа Дроздова.

***

 

***

– А ти змінився, змінився… – відколи закохався, я часто чув такі спостереження. Однак особливо компліментарно це звучало з уст мого товариша-мізантропа. – В плані змінився? – Заспокоївся.

Я й сам це помітив. Коли в моєму житті з’явилася найдорожча людина, я зрозумів: усе, що було зі мною досі, – це хіба що пролог, епіграф, розлогий вступ. Я ніби не жив, а репетирував. Або репетував, корчачи гнівні гримаси перед долею. Кохання вкрало відчуття боротьби за себе. Мені зараз іноді бракує цього відчуття, коли я ризикував одним лише собою, тобто нічим не ризикував. А зараз з’явилися тягарці, дзвоники, які дають попереджувальний звук, коли ступаєш не туди. Відколи я з цією людиною, я не плакав. Фільми чи похорони не рахуються. Я перестав плакати від внутрішнього надриву, який грозою очищав мене і переповнював озоном. Кохання вселило в мене спокій, а я боюся цього стану блаженства, боюся, щоби в тихому болотці не завелися чорти з ріжками. З’явилася спокуса себе заспокоїти, що це щастя – назавжди, а отже, його вже не треба виборювати, його не треба боронити. Приречений на щастя, я поволі втрачав концентрованість, моє внутрішнє горіння почало обпікати, його довелося дозувати. Кохання – це завжди умиротворення, воно не терпить галасу і рвучкості, воно хоче тихо дрімати в тебе на плечі, ніжно посопуючи і присипляючи тебе. Воно хоче вирвати тебе з лап дійсності й поволокти, як німу жертву, у свою теплу печеру, де ніхто не заважатиме, не порушуватиме ідилії. Воно хоче усамітнитись і відгородитися від безумного темпоритму за стінами. І я знайшов у цьому свої ліки, свій внутрішній мир, якого так прагнув увесь цей час, коли лише мріяв про стан автаркії. Розхристаний перехресними допитами сумнівів, я стрімголов полетів у почуття, яке зцілювало. Так, я змінився. Я пізнавав багато речей, які навіть назви не мають у жодній енциклопедії, яких навіть не опишеш. Шукаючи себе, я знайшовся у цій людині. Не сподіваючись на взаємність, я просто відчинив усі двері. І з подивом виявив: якщо раніше вони відчинялися від себе, то тепер – до себе. Готовність терпіти стабільність, готовність разом мінятися і старіти, готовність ділити все навпіл замінили попередній індивідуалізм. Мені стало себе забагато. Я почав бути надлишком. Довелося себе поділити на ще когось.

Я вифантазовував собі зовсім інше освідчення. Не таке, ну не таке. Не збагну, чого я тремчу?

– Альо! Ку-ку! Скільки цукру? – мене перепитали повторно, бачачи, що я пішов у нірвану і забув повернутися. – Мені – як завжди, – самозаглиблено промовив я. Ну що ж, пора, пора. – Я мушу тобі дещо сказати. – Та не хвилюйся ти так…

Отам, за вікном… там інший світ. Це не мій світ. Там простота. Там тріумфують роками накатані рейки. Там люди помирають від зупинки життя, а не серця. Я – не з того світу, розумієш? Я в ньому живу, але я не живу в ньому. Розумієш? Мій світ – на контрах до світу за вікном. Мій світ, мої переконання – вони вразливі. Це накладає на мене відповідальність за тих, хто надто близько. Замість того, аби потрапити під парасольку моєї безпеки, ти потрапиш під удар, під каток, під прожектор. Ми разом змушені будемо боронити свою приватність, яка магнітом притягує очі сторонніх. Попередження не спрацює, якщо його не сприйняти всерйоз, чуєш? Я мушу тобі зізнатися… Точніше, я не мушу – я хочу тобі зізнатися. Дай секунду… Я з тобою нещирий. Наша дружба дається мені ціною великих зусиль. Мені тяжко сприймати тебе як друга. Розумієш? Ти мені подобаєшся. Ти мені дуже подобаєшся. Я закохався. Хотів тобі це сказати. Коротше… Я закохався в тебе. З цим треба щось робити. Поняття зеленого не маю, як ти це сприймеш. Але я мусів тобі це сказати. Я вже давно переріс усі ці банальні сердечка на листівочках. І тому постійно стримую свої почуття, аби не розірвати ними тебе. Я ще ніколи так не боявся. Я завжди боявся кохати. Мною правила невіра в те, що мене можуть кохати і що щастя існує. Мене ніхто ніколи не кохав, і я до цього звик. Страх перед цим почуттям застерігав від вчинків і привчав задовольнятися епізодичними фліртами. А тепер я боюся. Мусів освідчитися, щоби щось змінилося. В добру чи злу сторону – це вже вторинне. Мені стало легше. Рішення не за мною.

У мене було саме так. І тоді почалася справжня робота. Ніякої гормональної ейфорії. Я не бігаю по кімнаті з навіженими очима. Мені не хочеться верещати на весь світ про свої почуття. Я несподівано для себе тверезо оцінюю те, що відбулося. Щастя – це тверезе і спокійне почуття. Воно десь глибоко-глибоко. Воно хіба що кінчиками променів осяває обличчя, і не більше. Щастя статичне. Тільки-но воно починає бути стрімким, як треба зразу себе готувати до змін на гірше. Коли арамієць казав «Мир вам», – він бажав людям щастя. Він просто не врахував, що людство глухе. Людям усе одно, хто кого ненавидить. Але не все одно, хто кого кохає. Їм немає за це прощення. Я проклинаю кожного, хто таврує моє кохання. Кожного. Нехай короста з’їсть їхню шкіру, нехай імпотенція в них передається спадково з роду в рід, нехай лупа сиплеться з їхніх голів просто в тарілку, нехай на їхніх весіллях гості понаїдаються прокислого крабового салату, нехай їхні діти мають великі валютні кредити, нехай у їхніх машинах відмовляють гальмівні колодки, нехай усе їхнє поріддя живе на мінімальну пенсію! Вибач, Боженьку, якщо щось не те сказав.

Аж ридати хочеться. Невралґія. Кохана людина дихнути не може. Поперек звело. Нерви віддають аж у зуби. Кожен рух – з обережністю гіпопотама, якого впустили на виставку порцеляни. Ні сидіти, ні лежати, ні кашлянути, ні пчихнути, ні засміятися. Людина мучиться, а таке враження, що це я хворий неможливістю чимось допомогти. Все, що можу, – записати на прийом до лікаря, а тим часом купити в аптеці мазь, до складу якої входить бджолина отрута. Кажуть, помічне. Я завжди знав: найкраще лікує те, що вбиває.

Розумію, що неминуче підходжу до того віку, коли вилазять усілякі болячки, та й спати треба більше годин, аніж раніше. Що буде за 50 років? Я уявляю себе старим. Чудово уявляю. Люди дуже обмежено трактують себе. Поріг старості в кожного свій. Живучи в дитинстві біля цвинтаря, я завжди був у курсі свіжих і розпачливих (а отже, страшенно цікавих і видовищних) похоронів. Якось я прибіг із чергової «імпрези», і мама мене спитала:

– Кого там нині ховали?

Я зневажливо відповів, зашнуровуючи розбиті вщент ролики:

– Та-а-а… Старого якогось. 45 років.

Тепер, коли мені під 40, і це не температура, я розумію, наскільки я був правий. 45 – це справді поріг старості для дуже багатьох. Люди дочасно себе хоронять. Ми всі колись будемо старими, від цього не втечеш. Будуть зморшки, буде недобачання, будуть тяжчими прокидання, буде сповільнена координація рухів, буде більше поглядів, спрямованих у минуле. Все це буде. Але це не старість. Я не буду старим, бо навіть у біологічній старості буду сучасним. Одягатимуся в яскраве, буду незалежний фінансово ні від кого. Не затягуватиму мовлення, від мене нестиме шикарним парфумом, і я вживатиму наймодніші молодіжні жаргонізми, мать вашу. Старість – це не ступінь зношеності. За кордоном я не бачив старих людей. Тамтешні старші люди – усміхнені, охайні, світлоокі, світлозубі, з чистими нігтями. Зморшки їм навіть до лиця, вони нагадують світлу тканину, злегка підібрану по боках. Цим людям більше пасує словосполучення «літні люди». Від слова «літо». Я зовсім не боюся старості.

У нас мало хто зі стариків усерйоз і прихильно сприймають обдаровану молодь. Наші старикашки в трамваї до молодших від себе пасажирів завжди фамільярно тикають. Вони не довіряють розумним молодим. Не поважають молодших. Вони їх просто не люблять. Мабуть, це і є старість – коли ти відчуваєш свій програш супроти молодих і розумних. І через це злишся. Головне, за що я любитиму свою старість, – за те, що тільки вона дасть мені шанс, що його молодість ніколи не дає. Старість дає людині шанс перемогти свій вік. Якщо ти молодий, то мусиш бути сильним і здоровим апріорі. А у старості ти стаєш беззаперечним героєм, коли перемагаєш свій вік. Тоді всі тобою захоплюються, бо ти поклав свій вік на лопатки. Мною будуть захоплюватися, це точно.

__________

Про автора

Остап Дроздов народився 24 січня 1979 року, Львів.

Відомий український журналіст, політичний оглядач, незмінний автор та ведучий політичної програми «Прямим текстом» та авторського хард-ток-шоу Drozdov на телеканалі ZIK. Піонер суб’єктивної журналістики в Україні, один із найуспішніших та найупізнаваніших журналістів Західної України.

У професійній журналістиці — з 1998 року. Починав у легендарній газеті «Поступ» (відділ інформації, згодом – відділ політики).

З 2003 року — заступник головного редактора західноукраїнського тижневика «Аргумент-Газета», співавтор концепції «жовтого» видання. За лічені місяці наклад «Аргумент-Газети» зріс із 4 тисяч примірників до 30 тисяч.

У 2005 році очолив перший аналітичний тижневик Львова «Аргумент Влада». Як головний редактор видання у 2006 році отримав найвищу національну відзнаку в галузі журналістики – «Золоте перо» (номінація «Відкриття року»).

У 2007 році заснував політичну телевізійну програми «Прямим текстом» (Львівська облдержтелерадіокомпанія). Програма стала явищем в інформаційному просторі завдяки нестандартній манері автора, яка базувалася на невимушеній манері ведення, гостроті й несподіваності запитань, широкому вжиткові аргонізмів, діалектизмів та розмовної лексики. Своєю програмою Остап Дроздов започаткував жанр імпровізаційного, безсценарного інтерв’ю.

У жовтні 2007 року програма «Прямим текстом» змінила формат інтерв’ю і перетворилася на груповий дискусійний майданчик.

У 2010 році Остап Дроздов був запрошений на новостворений телеканал ZIK, де став обличчям каналу.

У 2012 та 2013 роках отримав статуетку «Люди Львова Золотий Лев» як найкраща інформаційно-аналітична програма року. Три роки поспіль входить в ТОП-5 найвпливовіших журналістів Львівщини (за версією видання «Медіа Стар»). У 2012 році визнаний найвпливовішим журналістом Львова. Починаючи з 2013 року, традиційно веде телемарафон із нагоди Форуму Видавців у Львові.

У 2014 році з’являється авторське хард-ток-шоу Drozdov. За весь час журналістської роботи гостями Остапа Дроздова стали чи не всі топ-особистості країни (Петро Порошенко, Юлія Тимошенко, Юрій Луценко, Олег Ляшко, Надія Савченко, Віктор Медведчук, Арсеній Яценюк, Віталій Кличко, більшість народних депутатів, членів уряду, артисти, співаки, громадські діячі).

У 2015 році отримав премію «Люди Львова» за вагомий внесок у розвиток суб’єктивної авторської журналістики». Взяв участь як актор-читець у театральному проекті «Сім жіночих історій» про гендерні права.

Член журі літературного конкурсу «Коронація слова» (номінація «Роман»). Член журі Форуму видавців у Львові.

У 2016 році визнаний Людиною-Брендом.

Живе у Львові. Читає лекції, пише блоги, проводить публічні зустрічі, бере участь у круглих столах та дискусіях.

#KNIGARNYA1, 10.08.2016