ЗМІ

Як Геродот – батько істориків, так Шагразада – матір оповідачок. Вона ще примарніша, ніж Геродот і Гомер, дарма що суттєво молодша. Та що вже там казати, Шагразада – постать фікційна, тобто вигадана. Шагразада живе на сторінках збірника перських казок «Тисяча й одна ніч», живе, однак, уже понад тисячу й сотню років. Попри сюжетні колізії, що лягали в основу незлічі інтерпретацій, не менша вага цього збірника – в його задумі. Нам, що ми замислюємося над місцем літератури в світі полімедійності, над її покликанням, вартістю і потрібністю, багато сторіч тому вже начебто дано обнадійливу відповідь.

 

Задум «Тисячі й однієї ночі», цієї, здавалося б, найрозважальнішої з розважальних книжок, має етичну основу. Шагразада, донька візира, виходить заміж за царя Шаграяра, щоб покласти край жінковбивству. Для цього вона розповідає історії – до того захопливі, що цар не зауважує проминання часу. Сестра допомагає їй у цьому. Щоранку Шагразада перериває оповідь, щоб увечері провадити її далі. На кону – Шагразадине власне життя, тож їй належить виявляти неабияку винахідливість. Цей твір – гімн людській фантазії, без якої світ людей був би, мабуть, вкрай сірим.

 

Шагразада перериває оповідь на найцікавішому моменті. Злочинний володар, якому кортить довідатись, а що ж було далі, раз у раз відкладає страту. Оповідачка вміє тримати увагу свого єдиного слухача. Оповідь виявляється дієвішим перевиховним засобом, ніж створені суспільствами системи покарань та вʼязниці. Та й, зрештою, цар – не той, хто сидить у буцегарні, а здебільшого той, хто туди запроторює. Оповідництво виконує функцію естетичного інструмента для досягнення етичної мети. І так упродовж однієї тисячі й однієї ночі. Оце і є вона, відповідь. Така сама, як у давніх греків – катарсисна. Оповідацтво рятує життя. Оповідництво змінює парадигму. Оповідництво спричинює преображення. Про це мріяли більшість достойників світового письменства, бо що робити в цьому світі без бодай дрібки ідеалізму?

 

 

Шагразада – не довільна фігура порівняння. Шагразада – орієнтир. Книжка чилійської письменниці Ісабель Альєнде «Оповідки Еви Луни» побудована за принципом «Тисячі й однієї ночі», цитати з якої вводять і підсумовують. Cuentos de Eva Luna, cuentos має в іспанській мові й просторі південноамериканських країн розкішну традицію. Книжка складається з двадцяти трьох оповідок – «Зіпсоване дівчисько», «Якщо ти зворушиш моє серце», «Подарунок для коханої», «Скромне чудо», ось назви кількох з них.

 

Ісабель Альєнде народилася в розпал Другої світової війни, далеко від найжахливіших подій – у перуанській столиці Лімі. Письменниця – родичка Сальвадора Альєнде, президента Чилі від сімдесятого до сімдесят третього року, що став жертвою перевороту, внаслідок якого до влади прийшов Авґусто Піночет. Відтоді авторка живе в еміґрації – у Венесуелі, згодом у Сполучених Штатах. В автобіографічному романі «Паула», написаному у формі листа до доньки, яка тривалий час пролежала в стані коми і померла на порфирію, «помилку» біосинтезу, Ісабель Альєнде підсумовує найтрагічніші в житті її родини й країни роки. За книжками Альєнде зроблено фільми, її пʼєси ставляться в театрах.

 

Всі вони – Хавʼєр Маріас, Ісабель Альєнде – вправні стилісти. Це література певного штибу. Вона легка, як павутинка. Вона позбавлена глибини, проте це не конче недолік: мереживо здатне зачарувати, й усі нитки в ньому на своєму місці. Вона для тих, хто не бажає, щоб їх надміру обтяжували й поготів не хоче відчувати якого-небудь дискомфорту, тим більше від читання. Тоді як для тих, хто звик до перешкод та серйозних викликів, вона – бонус, перерва, невеличка прогулянка, смолток між назагал поважнішими заняттями.

 

Вона й не ставить собі іншої мети і щиро визнає це. Це ще одна її цінність – у відвертості. Вона не видає себе за щось, чим не є, вона є собою, нічого не навіюючи, зате вправно, граційно розвіюючи. Десятки мільйонів читачів у всьому світі оцінили ці її чесноти.

 

 

Людина прагне казки, але це не означає, що вона хоче, щоб її ошукували. З цієї легкості і поверхневості, не позбавленої гумору й іронії, виростає комізм життя, мудрість для тих, хто не має часу заглиблюватися в хрестоматійні опуси, віддаватись думкам, сумніватися і шукати, зіставляти і протиставляти, осперечувати і заперечувати. Прочитавши Ісабель Альєнде, можна спокійно лягати спати в усвідомленні, що настане новий ранок і що буде він такий самий чарівний, як попередній, й оповідь буде продовжено, оповідь par excellence. І можливо, прочитане – лише сон, що ось-ось зітреться. Альєнде – дієва піґулка, одначе це щось геть інакше, ніж коли від читання хочеться спати.

 

Ми маємо той самий арсенал, що й у Маркеса, подібних персонажів і ситуації, і все одно: Альєнде – не Маркес. І не Маркес у спідниці, як це необачно, хоч і не зовсім безпідставно сказано про неї. Письмо Альєнде – проекція, плівка, яку без труднощів можна відпластовувати, і на ній залишається зображення, варіація на тему магічного реалізму. Можливо, з більшим відсотком реалізму і дещо меншим магічності.

 

Проте є щось, що їх обʼєднує, Альєнде й Маркеса. Щось дивне. Які трагічні, криваві історії їхніх батьківщин, а яке легке їхнє перо, а їхні твори геть позбавлені драматизму. В цьому, здається, вплив Шагразади потужніший, ніж Антігони. Гадаєте, Маркес не прагнув? У такому разі ви помиляєтеся: Маркес виростав на «Антігоні», він вистудіював її вздовж і впоперек, він написав свій перший твір «Листя в негоді», невідомий українському читачеві, й аж через багато-багато років збагнув, що це було не що інше, як перелицьований Софокл. Хоч як Маркес силкувався, в нього нічого не вийшло. Вийшло щось несподіване, далеке від того, чого він прагнув. Вийшло те, що ми любимо. Західний читач уподобав його якраз тієї миті, коли західні суспільства входили в еру добробуту.

 

«Оповідки Еви Луни» – коктейль, де в ідеальній пропорції змішано безбожництво й клерикалізм, любов і збочення, красу й потворність, цнотливість і содомію, розпусту, про яку розказано з невимовною цнотливістю, і святенність, що нічим не краща за плотський блуд; ми зустрінемо соціальну, політичну та інші різновиди критики. Воно все поєднується в майже райській ідилії, взаємній терпимості, доповнюваності і блаженності, якій не заважають рушниці, револьвери та інші аксесуари насильства.

 

На сторінках «Оповідок» Альєнде є місце всім – ґвалтівникам і зґвалтованим, розбещенцям і пуританам, книжникам і фарисеям, анахоретам і ґурманам, сановникам і гомосексуалістам, й усі вони там живуть у великій братерсько-сестринській гармонії. І навіть остання оповідка «З твані ми створені», напевно, найсумніша в цілій книжці, просякнена цією гармонією. Не певний, чи можна натрапити на подібне деінде. Такою літературою зазвичай заповнені полиці книгарень, вони мають виставлятися у вітринах, як виставляються в будь-якій іншій емансипованій країні.

 

Герої оповідок від Еви Луни сильно не переймаються, бо з кожної ситуації є вихід. Навіть зі смерті. Бо смерть – лише епізод життя, яке не має ні початку, ні завершення.

 

Того дня Беліса Крепускуларіо збагнула, що слова живуть вільно й безладно, мов птахи, і людина з головою на плечах може їх ловити й продавати. Вона обдумала своє становище й дійшла висновку, що не зможе заробляти на хліб інакше, ніж ставши повійницею чи прислужницею на кухні в якогось багача. Продавати слова здалося їй щасливою можливістю, і відтоді вона почала ловити їх, приручати і пропонувати покупцям, які спочатку дивувались, а потім раділи, оцінивши на ділі покупку. Отож Беліса знайшла собі ремесло, і будь-яке інше її не цікавило. Роками продавала свій крам, не здогадуючись, що слова можна ще й писати. Дізнавшись про це, вона зрозуміла, що її професія криє в собі невичерпні можливості, і заплатила двісті песо дзвінкою монетою священикові, який навчив її читати та писати, а за десять песо, що в неї лишилися, купила тлумачний словник. Перечитала його від початку до кінця, а тоді жбурнула в болото, бо не хотіла дурити людей, пропонуючи їм слова в обгортці.

 

Ісабель Альєнде теж збагнула це. Авторка вміє оповідати, що підтверджують переклади її творів тридцятьма пʼятьма мовами і шістдесят пʼять мільйонів читачів (це лише за кількістю проданих у різних країнах книжок):

 

Я пишу свої історії на основі власного досвіду, спогадів та історій, які доходять до мене звідусюди. Кожен має якусь історію, повітря просякнуте історіями. Творчий процес загадковий, я не знаю, чому якась тема раптом заволодіває мною та не дає спокою, поки я її досліджую та відтворюю.

Zbruc, Тимофій Гаврилів, 01.04.2016