ЗМІ

Видавництво Анетти Антоненко продовжує приємно дивувати якісним літературним контентом. Частенько на віртуальні полиці їхнього “магазину” завозять ще й цікаві зарубіжні новинки, з інтервалом у кілька місяців на переклад свіжого бестселера. Так було й з “Віолетою”, яка 2022 року зібрала чимало продаж у видавництві New York Times, а згодом уже стала доступною для українського читача.

Роман виявився по-своєму нестандартним, трохи із закосом під стилістику популярної Елізабет Гілберт. Особливо це помітно при спробі авторки передати, по суті, столітню історію, з перших уст латиноамериканської пані, яка пише листа чи то звертається до свого онука й розповідає йому те, що з певних причин не розповіла за життя. Відмінність полягає хіба в тому, що Гілберт показувала атмосферу богемного життя американців початку ХХ століття, а Альєнде говорить про екзотичний для європейців світ Латинської Америки.

Хоча якщо поцікавитись іншими творами авторки, виходить, що це Гілберт запозичила такий прийом, адже популярний роман “Дім духів” Альєнде екранізували ще 1993 року, задовго до “Їсти, молитися, кохати” та інших бестселерів. Схоже, це доволі поширений засіб подачі тексту серед західних авторів.

Головна героїня Віолетта дель Вальє – нащадок іспанських колонізаторів та проживає в одній з країн Південної Америки. Конкретно авторка ніде не вказує назву країни, ймовірно, це збірний образ латинських країн на іншій півкулі, які мали певною мірою схожу й трагічну історію, зшиту з реформ, революцій та громадянських воєн під егідою ганебних операцій зразка “Кондор”.

 

Початок і кінець твору досить символічні. Події розгортаються від 1920 року, коли в світі бушувала “іспанка” та війни, й закінчуються відносно спокійним 2020 роком, в якому природа зробила черговий поворот у спіралі та активізувала коронавірус.

Віолетта – вигаданий персонаж, але в ній можна помітити частинки від різних жіночих образів. Це й розбалувана аристократка, сім’я якої раптово збідніла. Це жінка, можливо індіанка, в резервації, яка веде тяжке життя на фермі подалі від цивілізації, а також образ феміністки, що підтримує інших жінок у скуті. Головна героїня моментами уособлює бізнесвумен, а моментами – постраждалу від домашнього насильства. Ймовірно, чимало читачок зможуть у той чи інший момент асоціювати себе з нею.

Сюжетно “Віолетта” – доволі простий і ненав’язливий твір про життя. Однак, якщо копнути глибше, Ісабель Альєнде розкриває психологію жінок з різних прошарків суспільства. Це безправні аристократки, покликанням яких було виключно народжувати дітей і не цікавитися іншими “чоловічими” справа, це феміністки, що боролись за рівні з чоловіками права, ризикуючи власним здоров’ям та життям, і часто були проігноровані суспільством. Це і найбідніші жінки та робочий клас, які змалку тяжко працювали за копійки без надії на кращий побут.

І ось раптом одна латиноамериканка проходить шлях від блаженного незнання і небажання вникати у довколишні справи до незалежності, становлення як особистості та орієнтира для інших. Окрім цього, дуже тонко й боляче, тому що реалістично, зображена проблема домашнього насильства та проблем у сім’ї, як вони призводять до підліткових залежностей і смертей.

 

Висміюється і безкінечне протистояння різних режимів, правих та лівих влад, які лише воюють і не думають про добробут громадян. Тут змішалися нацизм, фашизм, комунізм та американська демократія, які вічно протистоять, а народ страждає. До слова, окремі елементи – становлення Фіделя Кастро, розвиток колонії Есперанса та деякі інші фонові факти є цілком реальними фактами з історії, які авторка вплела в сюжет для більшої правдоподібності.

Варто згадати окремо і сексуальні походеньки головної героїні. Вона виросла в аристократичній католицькій сім’ї, а виховувала її ірландсько-британська гувернантка, тож довгий час Віолетта утримувала целібат. Через суспільний тиск дівчина вийшла заміж, і – яке здивування (насправді ні) – шлюб не приніс для неї нічого хорошого. На щастя, у своїй манері, авторка показує, що піти від чоловіків, до яких згасло кохання або які є аб’юзерами, реально й потрібно, а також, що кохання існує і в 60, і у 80 років, якщо людина жива й намагається реалізувати свої мрії.

У цілому, книга непогана, рекомендую для прочитання аудиторії від 14 років. Сподіваюся, що представникам кіноіндустрії вдасться також екранізувати роман, який точно стане популярним.

P.S. Якщо почитати біографію Ісабель Альєнде, можна припустити, що події в романі значною мірою є алюзією на події в Чилі. Оскільки дядько авторки – Сальвадор Альєнде був президентом тієї країни, але повалений внаслідок військового перевороту диктатора Августо Піночета. Письменниця, як і Віолетта, переїхала жити до США, тільки з 1973 року мешкає там постійно. Альєнде написала понад 20 книг, три сценарії до екранізацій своїх творів і знялася в чотирьох фільмах. Видавництво Анетти Антоненко з 2016 року перекладає її романи для українських читачів: окрім “Віолети” побачили світ “Оповідки Еви Луни”, “Японський коханець” та “Жінки душі моєї”.

блог Рефлексії-Читалії